Тіна Гальянова - Ходіння Туди і Назад

розказувала, хто з подруг уже заміжні, а хто розлучені, хто чекає на поповнення в сім’ї. Усе те я слухала з цікавістю, та надто не переймалася. Я давно вже віддалилася від звичайних дрібних людських турбот.

Мама була дуже заклопотана: збирала якісь документи, довідки. На роботі вона вже повідомила, що збирається звільнятися. Звісно, колеги і керівництво були дуже невдоволені. Ще б пак − втратити такого фахівця. Але жереб уже кинуто, і жодні обіцянки підвищити зарплатню (раніше треба було підвищувати) і зменшити навантаження не могли її переконати.

З п’ятниці на суботу мені наснився дивний сон. Власне, мені наснився Метр. Я не пам’ятаю подробиць, лише його образ і відчуття спокою, яке не полишало мене впродовж того марення. Я одразу впізнала чоловіка, хоч він і не надто був на себе схожий. Здавався значно молодшим і мав кучеряве темне волосся до пліч (я ж пам’ятаю його волосся підстриженим так коротко, що годі було й здогадатися, якого воно кольору). Зодягнений він був у якийсь старовинний одяг. Інтуїція підказала мені, що таке вбрання носили за тих часів, про які я писала у своєму романі, − у чотирнадцятому столітті. Прокинувшись і проаналізувавши побачене, я дійшла висновку, що це і є мій головний герой. І прототипом мав бути сам Метр. Але ж, судячи з усього, у Реальності Метр був геть інакший. Коли мені після повернення з Коридору відкрився він справжній, то це був геть молодий хлопець, аніскілечки не схожий ні на того Метра, якого я знала, ні на того, якого побачила вві сні. То хто ж цей чоловік?

Я писала про нього. Точніше, про нього писав Метр. А ще, потрапивши до Країни, він забрав із собою його зовнішність. То хто ж він: реальна людина чи лише фантазія Письменника?

Майже всю суботу я працювала. Відволікалася лише, щоб трохи перекусити. Мій донор так уміло, трепетно вів мене рядок за рядком, що я наче не писала, а читала якусь захопливу книжку. Часом я дивувалася, часом була заінтригована, а ще я уявляла своїх потенційних читачів. О, їм це сподобається! Точно сподобається!

Коли згадала про час (чи це Метр згадав?), то саме завершувала розділ про свого героя, таємничого чоловіка з темним волоссям і в темному вбранні: харизматичного, загадкового, такого, за яким умлівають жінки. І хай мені пробачить Лісовий, та його Гнат відпочиває поряд із моїм Іоаном.

Так, саме так його звали. І це ім’я давало йому можливість бути представником будь-якої нації, раси, культури чи віросповідання. Він − дитя всієї планети, він − утілення найкращих рис людства.

Я не шкодувала, що довелося перерватися, адже мені геть не хотілося писати занадто швидко. Воліла розтягти задоволення. Хтозна, може, написавши для мене одну книжку, Метр не скоро знову з’явиться або ж узагалі зникне. Я ще в Нічгороді довідалася, що він належав до тих небагатьох (разом із Камілою, Оксентієм і ще кількома незнайомими мені людьми), у яких, крім творчих, були ще й організаційні обов’язки, тому їм не можна було мати одного конкретного реципієнтом і творити лише для нього. Пишучи, я помітила одну дуже приємну особливість − у мене ніщо не боліло: ні голова, ні нога, навіть запаморочень не було. Творчість замінила найсильнішу й найефективнішу пігулку. Тож я хотіла лише писати, писати і ще раз писати…

Коли я прийшла до Книгарні, зустріч уже почалася. Народу зібралося стільки, що й голці ніде впасти. Та, на щастя, моя нова подруга Оленка зайняла мені місце біля себе в другому ряду, де мені було добре видно й чутно Дениса, який уже, емоційно жестикулюючи, про щось захопливо розповідав.

У житті він виявився такий же, як і на фото, − типовий хлопець із пересічною зовнішністю. Нічого особливого. На такого я б ніколи не озирнулася в натовпі. Русяве волосся, сірі очі, правильні риси обличчя − нічого такого. Доволі симпатичний, але часом люди зі значно гіршою зовнішністю, навіть із деякими вадами привертали до себе більше уваги. Якийсь шрам, родимка, завеликий ніс чи криві зуби відразу впадали в око й запам’ятовувалися.

Так, певно, сталося й зі мною, бо щойно я з’явилася в залі і, пробравшись до свого місця, сіла на стілець, як на мені зупинився Денисів погляд, який аж до завершення вечора час від часу до мене повертався.

Ні, я не намагаюся собі лестити, бо чудово розумію природу такого інтересу до моєї особи. Не лише красиве, але й потворне має звичку заволодівати нашою увагою. Так, мабуть, і з цим письменником. Його погляд, часом здивований, часом зацікавлений, а іноді (що мені подобалося найменше) співчутливий так і чіплявся за мій шрам, що його я хоч і добряче замаскувала під чубом, однак усе одно не могла повністю приховати.

І хоч картина вочевидь малоприємна, та Лісовий усе одно весь час на мене глипав, а що переді мною сиділа якась дуже дрібонька дівчина, то ми майже впритул дивилися одне на одного. Хлопець був схожий на малу дитину, яка, побачивши щось страшне, затуляє руками очі, але все ж розтуляє пальчики і, мружачись, дивиться крізь шпаринки на те, що так її лякає.

Однак це було згодом. А щойно я вмостилася на стілець, як Олена почала шепотіти мені на вухо:

− Ой, слухай, ти куди так несподівано позавчора зникла?

− Виникли термінові справи, − збрехала я, хоч і знала, що вона здогадується про мій не завжди хороший фізичний стан.

− Шкода, бо я тоді так плідно поспілкувалася з Таміргазіною!

Ну, от, маєш. Знову вона. Чому на зустрічі з Лісовим ми маємо говорити про геть сторонні речі, демонструючи таким чином неповагу до автора й до всіх присутніх?

− Знаєш, а вона сьогодні теж прийде, тільки вже під кінець зустрічі, бо має нагальні справи.

Бачу, дівчата вже й заприятелювати встигли, якщо моя співрозмовниця знала такі подробиці з життя улюбленої письменниці.

− Я хочу тебе з нею познайомити. От побачиш, Тетяна тобі сподобається. Я спілкувалась і з тобою, і з нею трохи, і хочу тобі сказати: у вас багато спільного − і деякі вподобання, і погляди на життя.

− Гм, справді? − я округлила очі. − Ну, тобі видніше.

− Не іронізуй, − образилася дівчина. − Я серйозно. А ще вона приятелює з Лісовим, тому могла б і нас із ним познайомити.

А ось це мені вже більше подобалося, хоч перспектива спілкуватися з Таміргазіною не приваблювала. Не тому, що я її